"Розподіл Росії" Юрія Липи: культурологічний екскурс

26 июля 2014, 19:18
голова громадської організації "Інститут суспільних ініціатив", юрист
0
201

У 1941 році вийшла друком праця Юрія Липи «Розподіл Росії» - завершальна ланка триптиху, який формували «Призначення України» й «Чорноморська доктрина».

У ХІІІ столітті єдність східнослов’янських земель, протягом кількох століть до цього об’єднаних під владою Київської Русі, виявилась розірваною.

В силу зовнішніх та внутрішніх геополітичних та соціально-економічних чинників, що склалися до ХІІІ – XIV століть, на території Східної Європи утворився ряд нових державних об'єднань, яких раніше неможливо було відшукати на політичній карті, і серед них Московське князівство. Російські історики ХІХ століття, сповідуючи державну доктрину, називали Московське князівство спадкоємцем Київської Русі (відомий етнолог сучасності Л. Гумільов писав, що порівнювати Московську Русь з Київською все одно, що порівнювати Ватикан із стародавньою Римською імперією). На формуванні Московської держави, вважає Гумільов, насамперед позначився вплив кочового Сходу. Два століття перебування у сфері політичних інтересів Золотої Орди не могли не позначитися на молодій державі. Після занепаду Золотої Орди Московське царство виступило в ролі її наступника. Оволодіння євразійським простором стало одним з потужних чинників геополітики московських правителів – князів, царів, імператорів, генеральних секретарів і президентів. Якщо монголам нові території потрібні були в силу їх екстенсивного способу виробництва – кочового скотарства, то в Росії після об'єднання етнічних земель нагромадження територій стало самоціллю, ідеєю фікс, сформувало певний національний державний світогляд. «В російському селянинові ніби ще не зжито інстинкту кочовика, він дивиться на працю орача як на прокляття Боже, і хворіє «бажанням до зміни місць», - писав у нарисі «О русском крестьянине» М. Горький, досить точно визначивши водорозділ між російською та західною культурою: «Людина Заходу ще в ранньому дитинстві, щойно ставши на задні лапи, бачить всюди навколо себе монументальні результати праці її предків. Від каналів Голландії до тунелів Італійської Рів'єри і виноградників Везувію, від великої роботи Англії і до потужних сілезьких фабрик – вся земля Європи тісно вкрита величезними втіленнями організованої волі людей – волі, яка поставила собі горду мету: підкорити стихійні сили природи розумним інтересам людини. Земля в руках людини, і людина справді володар її. Це враження усмоктується дитиною Заходу і виховує в ній усвідомлення цінності людини, повагу до її праці і почуття своєї особистої значущості, як спадкоємця чудес праці і творчості предків. Такі думки, такі почуття й оцінки не можуть виникнути в душі російського селянина. Безмежна територія, на якій тісно скупчились дерев'яні, вкриті стріхою села, має отруйну властивість виснажувати людину, висмоктувати її бажання».

Західна цивілізація з епохи Відродження перейшла до інтенсивних методів господарювання, задіяла якнайраціональніше кожен шматочок вільної землі, упорядкувала міста, окультурила виробництво й побут. Росія в цей час всю енергію держави й суспільства спрямувала на нагромадження територій. І сьогодні територіальне питання сприймається найболючіше в Росії, яка за величиною території не має рівних серед інших країн світу. Парадоксально, що Центральна Росія щороку втрачає сотні сіл, цілі райони, а енергія суспільства спрямована не на їх рекультивацію, а на відтворення «єдиної та неподільної». Росія так і не змогла рішуче переступити межу екстенсивного розвитку; можливо, в цьому і не було особливої потреби, і вже цілком точно, що свого апогею Російська імперія досягла в часи могутнього нарощування територій. Державний добробут, оснований на прирощуваннях територій та експлуатації суспільства, виявився недовговічним. Ще у XVIII столітті Росія уявлялась колосом у європейському масштабі. Але вже Наполеон розгледів його глиняні ноги. І якщо у війнах з Наполеоном Росія не тільки утрималась, але й вийшла переможницею, то у середині ХІХ століття вона нічого не змогла протиставити союзу Франції й Англії. Незважаючи на величезну кількість природних ресурсів і значне населення, Росія у всьому програла Кримську війну. Державне регулювання суспільного життя, його скрупульозна регламентація досягли в Росії першої половини ХІХ століття небувалого розмаху. Росія впритул підійшла до створення суспільства закритого типу. До введення державного соціалізму залишався лише один крок, труднощі полягали у відсутності досить розвинених інфраструктур, без яких управління суспільством закритого типу, та ще й на таких територіях, було завданням нездійсненним. Життя в аракчеєвських поселеннях регламентувалося до дрібниць побуту і погодинно на багато років вперед. Втім, життя решти населення імперії мало чим відрізнялося від військовопоселенців. Основу назрівання конфлікту між російським суспільством і державою досить точно визначив М. Бердяєв: «Основне зіткнення було між ідеєю імперії, могутньої держави військово-поліцейського типу, і релігійно-месіанською ідеєю царства, яке заглиблювалось у підземний шар, шар народний, а потім у трансформованому вигляді в шар інтелігенції. Зіткнення між свідомістю імперії, носієм якого була влада, і свідомістю інтелігенції буде основним для ХІХ ст. Влада дедалі більше й більше буде відчужуватися від інтелігентських, культурних шарів суспільства, в яких наростатимуть революційні настрої».                  

Вступивши до військово-політичного союзу з Московською державою, Україна досить швидко втратила свою незміцнілу державність, яка до того ще не мала тривалої традиції, а на кінець XVIII століття Україна виявилася повністю інкорпорованою Російською імперією, зведеною до рангу російської території. Це мало глибокі етносоціальні наслідки для українського народу. Якщо мемуари, дорожні нотатки мандрівників XVIIXVIII століть сповнені разючих відмінностей, помічених між Росією та Україною, типом культури, поведінки, умонастрою населення, то в ХІХ столітті ці відмінності швидко зникають. Втративши державу, українці втратили свою соціальну й державно-політичну еліту, втративши державний апарат, вони втратили міста, віддані під владу російської адміністрації.  

Саме таким історичним матеріалом послуговується Ю. Липа як висхідним. У «Вступі» дослідник роз'яснює: «Три праці обговорюють у новому дусі стан і нові можливости людей і території України. Вони, ці праці, доповнюють себе взаїмно. Перша, — це «Призначення України», що розглядає геополітичні первні сучасної України і висуває значіння України, як вузла важних торговельних доріг, а також подає генеральні ідеї, сили, підложа й можливости Українців. Друга праця,—«Чорноморська Доктрина» призначена головним чином до розгляду тіснішої закордонної політики України, над Чорним морем. Можливости цієї політики випливають із споріднення України з іншими країнами Чорноморського простору. Третя праця, що—тут перед нами,—це «Розподіл Росії». Оскільки перші дві торкалися головно зарисів внутрішньої і зовнішньої політики України, то ця праця бере більший засяг. Обговорює вона комплекс тих країн під назвою «Росія», що до них належала Україна на протязі останніх 230 літ, почавши від нещасливої Полтавської битви. Виходить вона в половині 1941 p., — саме в пятидесятиліття присяги «Братерства Тарасівців» на могилі Шевченка. Ця присяга першої сепаратистичної організації новітньої України розпочинає формування виразної думки щодо розподілу Росії, і вона дає моральні підстави цій книжці» (тут і далі – цит. за вид. Юрій Липа. Розподіл Росії. З 28 схемами і 1 мапою в тексті. Друге справлене видання. Published by «Howerla» Bookstore 41 East 7th Street New York 3, N. Y.).

Одразу ж, так би мовити, з порогу, Липа береться спростовувати традиційно аксіоматичні внутріросійські твердження. Перше (певне «табу» російського простору) – що «Росія оточена бути не може», твердження, яке «один час репрезентувало цілу російську державну політику»; друге – «Росія має надмір людського матеріялу». Звідси стрижнем усього державного управління стає завоювання армії, все ж інше стає тільки подробицею. Найважливішою була територіальна експансія. Власне, в самій психології управління було поняття про необмеженість кордонів Росії: «Коли посування припинялось в одному напрямі, то це було лиш хвилево і обов'язком керми ставало посування в іншому догіднішому напрямі. Відразу ж не було під цим оглядом виразнішої ріжниці, чи то був схід, чи захід, північ, чи південь, Азія, чи Европа, чи навіть Америка. Петро І-ший, встановлюючи російську державу, вагався, де збудувати столицю імперії: чи над Балтією чи над Чорним морем? Його імперські війни це шарпання, майже одночасне на південь, північ і захід, закінчив він їх останнім походом на південний схід, на береги Каспію до Персії».

Враховуючи час написання книги (1941 рік), закономірним є таке виділення теренів Росії: «…виділяємо ми до розгляду такі терени, як Московія з сусідними: Північним Поморям і Надбалтією, як Україна з сусідним Кавказом і Закавказям. Далі знов на півночі беремо Сибір із Далеким Сходом, Монголію із Сінь-Дзяном, а на півдні Кирґізію і Середньо Азійські, туранські республики». Крім того, Липа вирізняє групи населення за діалектом: «Північні москвини вживають новгородського нарічча. Їх терен обіймає головно Новгород, Ленінград, Олонець, Волсґду, Архангельск, Вятку (Кірово) і Перм. В Псковщині і Тверщині переходить це нарічча в білоруську мову. Ці москвини — наслідники торговельно-мореплавського Новгороду, і його експанзії на північ. Вони з’являються головним народом на берегах Білого моря і Ледового Океану аж до Сибіру. Цей нарід має в собі сильні домішки готів, а в підложу кров надбалтійських, шляхотних (за виразом Щербаківського} фінів. Ця галузь москвинів. найбільш осіла і найменьш бере участь у переселеннях мас на території Росії. Друга галузь, — що говорить суздальським , або східнім діялєктом, обіймає кількакротно меньшу територію від північної. Вона займає 2/8 горішнього Поволжа із Ярославлем, Костромою, Ніжнім Новгородом (Ґоркій), Казанню І Самарою, Це—москвини найбільше зближені до типів урало-алтайців та тюрків. І досі на терені їх перебувають рештки черемісів (марів), чувашів, а також ще досить значна група казанських татарів, які мріють про поворот свойого панування в басейні Ками і в Уралі. Лінія Арзамас-Ржев відділяє північних і східніх москвинів від найнебезпечнішої для спокою Европи групи південних москвинів. Ще південно-східня частина, т. зв. рязанська з Рязанню, Пензою і Саратовом має деяку етнічну стійність. В підложжі її лежить працьовита вдача касимівських татарів і твердої мордви, яка дісталась під владу Московії лиш у XVI-му столітті й досі переховує традиції давнього болгарського царства. Південно-Західня частина південних москвинів це найменьш устійнена що до вдачі і осілости група. На її теренах лежить міст - Москва і Калуга та чорноземні міста Тула і Орел. Ці місцевости, що лежать уже на окраїнах горішнєволзького басейну, а навіть займають верхівля Дону і Сейму, були теренами найбільших знищень і воєн, а також найбільшої деморалізації». Ці три «окремі галузі москвинів», продовжує Липа, «не злилися й досі і нема потреби, щоб зливалися й в будучині. Кожна з них має своє геополітичне завдання. Північна організує життя над Балтією і на північних берегах Поморя, східня, суздальська галузь обіймає якраз ті терени, що правдоподібно стануть при їх доброму використанні шпихліром Московії. Третя галузь, південна, це та, що частинно відмирала вже за часів царату, даючи «зубожіння чорноземного центру» і взагалі «зубожіння центру». Найважніша лінія розподілу Росії, лінія Саратов - Смоленськ, проходить власне через південні окраїни цієї частини Московії. Сама природа якби вказала на потребу такого граничного пасма між Півднем і Північчу, вилюднюючи його заздалегідь. Лишень по остаточнім устабілізованню лінії розподілу не тільки фізичного, але й духового, можлива й реальна природня політика Московії, а з нею і її тривалий розцвіт».

Кавказ. «Там багацтво передовсім духове. Західне Закавказя зв'язане з середземноморською культурою, східне Закавказя із своїм Муганським степом єднається з неперемиримою і аскетичною культурою Середньої Азії. Однаково і Західне і Східне Закавказя було гарбане, нищене і здобуване потужностями Малої Азії, а передовсім Ірану. Може тому ця область така убога убожеством своїх народів. Закавказя—це брама до дуже важних теренів. Не згадуємо вже про нафтодайний Ірак. Річ іде про Іран, цей найважніший поміст знад Каспію і Кавказу до вільних морських шляхів. Теперішній Іран без англійської опіки давно упав би. Його стара культура створює атмосферу спорохнявілости в кожній навіть наймодернішій реорганізації краю. Для молодих енергійних народів Чорноморського басейну, а в першій мірі для України з кавказцями, дороги через Іран це єдині можливі дороги до великої будучини. Саме Чорне море це є внутрішнє озеро для Чорноморських народів. Саме лучбове удогіднення, що дає це море є дуже важним чинником для 130-140 міліонів людей, що мешкають в його басейні».

Сибір. «Ще Пушкин подивляв сибірського повістяра І. Калашнікова. Початок свій сибірська література провадить від повісти Миколи Полевого, котрого сучасники сибіраки вславили за те, що підніс «прапор літературного повстання Сибіру». Повісти Щукіна, Бобильова, Савінова і т. п. створили рід літератури, що був в такомуж відношенні до російської, як американська до британської. Призвища Кущевського, Омулєвського, Наумова виповнюють середину ХІХ-го століття літературного Сибіру… Не меньш важним первнем сибірської самостійницької думки було також сибірське культурознавство. Сибір побуджував до досліджування. Там були старі культури уйгурського, китайського і індотибетського походження… Суспільний первень сепаратизму творили головне кооператори. Їхній світогляд найліпше висловлює один з розділів знаної «деклярації з 29 червня 1918 р.» , де сказано про потребу «сприяння розвоєві творчих промислових сил в формі кооперативної і приватної ініціятиви нате, щоб піднести продуктивність Сибіру»... Четвертим важним чинником в сибірській державности було купецтво. Сибір займає винятково сприятливе становище серед торговельно оживлених теренів. Через Кирґізію Сибір звязаний торговельно з Сер. Азією, через Танну-Тува і Ойротів—з Монголією і Північним Китаєм; Манджурія і Японія, сусіди з велиним торговельним капіталом, були не меньш близькі сибірським купцям, як Росія. Морські дороги сполучували їх з Америкою і Західньою Европою. Англія ще перед великою війною більше купувала сибірського масла, як Росія».

«Границі року 1553-го - то найнатуральніші границі Московії», - пише Липа, навряд чи передбачаючи, що його слова можуть бути камертоном геополітичної ситуації ХХІ століття.

Рубрика "Я - Корреспондент" является площадкой свободной журналистики и не модерируется редакцией. Пользователи самостоятельно загружают свои материалы на сайт. Редакция не разделяет позицию блогеров и не отвечает за достоверность изложенных ими фактов.
Если вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.